Легенди рідного краю

                                  Назва  села

        Було це давно-давно, в час царювання Катерини ІІ. Їхала вона шляхом 

нашим на  Крим. Тоді   і  липи посадили  обабіч дороги.  Шинків в той  далекий час 

по всій дорозі  було, як грибів після дощу. Недалеко від шляху було село, в якому 

на березі річки розташувався чоловічий монастир. Були вони надзвичайно 

трудолюбивими, в молитвах і праці проводили свій час.   На честь проїзду цариці 

вислано було декілька монахів для привітання.

          Чекати довелося довго і ченці не витримали: пішли в шинок. Нарешті

Катерина ІІ приїхала. Монахи, ледве переставляючи ноги і ворочаючи язиком,

 вилізли з шинка і один із них почав говорити: «Матушка государиня, кланяємось

 тобі низько ченці головного монастиря»…

 Катерина перервала їх мову і сказала: «Які ж ви ченці, ви - уголовні ченці і не 

місце вам в монастирі».

          З тих пір, як кажуть  старі люди,і село стало називатись Головчинці.

                          

                             Святе джерело                        

        

За давніми переказами на горбку неподалік від села жив у хижці дивний чоловік. Він жив один,харчувався тим,що дарувала природа і часом приносили люди. А приходили до нього, щоб послухати розповіді про Бога, про святих. А ще розчистив чоловік джерело і молився над ним, а потім лікував і зцілював хворих тією водичкою і багато відходило від нього людей з надією на добре здоров’я і щасливе життя. Декому радив позбутися гріхів, простити тих, хто заподіяв шкоди і просити прощення, кому сам завинив. Мав великий Божий дар зцілювати словом, водицею і цілющою травицею.

З далекого села прийшла до Святої криниці дівчина,в якої не здужала багато років мати. Їй дуже хотілося побачити дідуся, попросити в нього поради, але його не було. Засмутилася дівчина, думаючи, що даремно збила до крові босі ноженята. Набрала у глечик водиці, але спіткнулась і збанок розколовся надвоє. Заплакала бідна дівчина. Та раптом чиясь лагідна рука

погладила її голівку. Підвівши очі, дівчина побачила дідуся. Він став втішати її і сказав, що все буде гаразд: мати одужає і буде бавити внучат, а восени прийдуть свати до їхньої світлиці.

            Дівчині хотілося сказати, що їй ні в чому принести хворій матусі водички, але сльози не давали промовити жодного слова.

            І сталося диво. Розколотий на дві частини глечик став цілим. Дівчина набрала святої води і пішла додому.

            Дорога була не такою довгою і важкою, бо дівчина, обнадієна словами дідуся, летіла додому, мов на крилах. Вона уявляла себе нареченою, а потім

молодицею в парі із добрим господарем. Дівчині хотілося співати від незнаного почуття радості, яке захоплювало дух.

             Назустріч їй вийшла мати, яка вже кілька років лежала, прикута до ліжка. Дівчина розповіла мамі про диво, що трапилося з нею біля святої кринички  і напоїла хвору водичкою.

             Розповідь про старого старця поширилась на всі округи. З джерельця зробили гарну криничку з хрестом. Старець молився і зцілював хворих тілом і душею. Було стільки хворих, що він не міг сам впоратись. І тоді йому на допомогу прийшли Божі «странники». За Божим помислом і благословенням

неподалік від святого джерела став зводитись монастир. Правда, це була зовсім не така святиня, якою ми милуємося сьогодні, але це був початок створення Божої Церкви, яка навчала людей, як жити за законами Всевишнього, як виховувати дітей і дякувати за всі ті благодаті, якими нас щедро обдаровує Господь.  

                          Загадкові  квіти

    Було  це  давно. Так  розповідали  старожили.

    Напади  чужинців  неодноразово  спустошували  наші  землі. І  не  було  порятунку  від  ворогів. Налітали  чорною  хмарою  палили  хати, відбирали  майно, худобу, знущалися  над  людьми. Молодих  забирали в  полон. І жителям  села, які  жили  на  рівнині, на  березі  річки, не  було  порятунку, ніде  було  сховатися. А на  протилежному  березі  широкої  річки  стояв  густий  ліс, та й сама  річка  була  такою  широкою  і  глибокою, що  чужинці  її  обминали, побоювалися. А  жителі  села  у  тих  темних  водах, у  густому  лісі  на  іншому  березі  знайшли порятунок.

      Тікаючи  серед  ночі  від  ворога, в одній  білизні, з  дітьми  на  руках –

кидалися  в  бурхливі  хвилі – сподіваючись  дістатися  іншого  берега  і  сховатися  в  лісі. Та  ворожі  стріли  могли  летіти  далеко. І  не  раз  темні  води  ставали  ще  темнішими  від  людської  крові. А  білі  сорочки  на  мертвих  тілах, було  видно  далеко  і в день  і  в  ночі.

       Плач  і  стогін  стояв  над  річкою, коли  ті, хто  вижив  збирали  та  хоронили  загиблих. А  наступного  ранку  люди  жахнулися, побачивши на  чорному  плесі  води  знову  білі  сорочки. Та  коли  підійшли  ближче, здивуванню  людей  не  було  меж – це  біліли  не  сорочки, а  загадкові  квіти.

       Виросла  ця  краса  за  одну  ніч,  і  було  їх  стільки, як  загиблих  людей .

Вони  ніби говорили  людям: «Ми  завжди  будемо  з  вами  і  милуватимемо  вас  своєю  красою, а  ви  пам’ятатимете  нас».

   

                        Магічна  сила  води

        Було  це  давно. За  добрі  вчинки  Бог  дарував  людям  землі. Одним  біля  річки, іншим  біля  лісу. Між  всіма  Бог  помітив  гурт  людей, які  будували  церкву  і  молились  Богу, щоб  той  допоміг  їм. І  він  обдарував  цих  людей  землею, де  зелені  ліси, запашні  луки, свіже  повітря, цілюща  водичка  з джерела. Люди  почали  будувати будинки, заселяти  землю.  Згодом  це  стало  мальовниче, гарне  село, яке  має  назву  Головчинці.

       А  понизу  урочища  Круча, текла  водичка, яка  мала  особливі  властивості. Старі  люди  казали: «Хто  нап’ється  тієї  води , вийде  заміж чи одружиться,  і залишиться  жити  у  Головчинцях».  І  почало  збагачуватись  село  молодими  родинами  з  інших  міст.

       І  по  сьогоднішній  день  не  втратила  магічної  сили  вода.

       Молоді  люди, які  є  нетутешніми, але  свою  половинку  зустріли  у  Головчинцях  спішать  до  джерела, бо   вірять  у  стародавню  легенду  і  чарівну  силу  води.

       Коли  молода  пара  п’є  разом  воду  із  джерела, це є ніби  Божим  благословенням  на  щасливе  сімейне  життя.

                                        На  прощу

       В  однієї  молодої  сімї  дуже  хворів  первісток. Йому  було  вже  два  роки, але  хлопчик  все  плакав, не  міг  звестися  на  ніжки, був  блідий  і  немічний. Дарма  батьки  чекали, що  дитя  вимовить  своє  перше  слово…

     Чутки  про  чудеса, зцілення, що  відбуваються  у  Головчинецькому  монастирі, дійшли  і  до  цих  бідолашних  батьків. І  ось вони  з нетерпінням

чекали  того  дня, коли  люди  звідусіль  йтимуть  і  їхатимуть  просити  благословення  святого  Онуфрія – покровителя  монастиря.

       Виїхали  ще  звечора. Дитя  не  замовкало  ні  на  хвилю, молодиця  пригортала  його  до  себе,  і  тихенько  співала, хотіла  приспати  малюка.

Чоловік  сидів  мовчки  і  думав, чому  його  дитина  така  хвора. Відчував, що  і  його  провина  є  в  тому, бо  не  завжди  дотримувався  Божих  заповідей, зневажливо  ставився  до  одного  каліки, що  приїхав  просити  милостиню, не  дав  шматка  хліба  та  ще й  зіштовхнув  з  ганку  та  так, що  бідолаха  впав  і  розсипав  з  торбини  свої  небагаті  харчі. Горілка  затьмарила  розум, забрала  з  хати  радість, полишивши  смуток. Помарніло  біле  личко  дружини, що  була  першою  красунею  в  селі, здається, що  навіть  квіти, які  ростуть  біля  їхньої  нової   хати, чомусь  сумують.

        Виїхали  на  мости. Вдалині  виринула  із  туману, що  простелився  над  річкою, дзвіниця. Раптом  колесо  попало  поміж  дерев’яними  балками  мосту, і віз  зупинився. Чоловік  витяг  колесо  і  побачив, що  треба  шукати  кузню.

        Жінка  з  дитям  залишилась  на  возі. Полинув  над  річкою  малиновий  дзвін, то монастир  кликав  до  молитви  прочан. Жінка  стала  на  коліна  і  почала  ревно  молитися. Сльози  заливали  її  обличчя, а  руки  тяглись  у  благанні  до  неба.

        Раптом  на  віз  і  на  жінку, що  молилась, полився  дощ. Він  був  такий  лагідний  і  теплий, що  змив  сльози  з  обличчя  стражденної. Вона  підвелася  з  колін  поглянула  на  дитину. Хлопчик  лежав  у  теплій  купелі  і  вперше  за  все  життя  усміхався.

       Коли  чоловік  підійшов  до  них, то  був  здивований  тим, що  ніде  не  випало  ні  краплини  дощу, а  його  дружина  і  син  мокрі.

       Дитя  тулилося  до  матері, Божа  благодать  зійшла  на  цю  сім’ю. По  щирій  і  великій  вірі  вона  зцілилася.   

                Легенда   про  двох  братів

        В  одному  селі  два  брата  покохали  одну  дівчину. Старший  був  дуже  добрим  хлопцем, він  навіть  не  насмілився  підійти  до  дівчини, але  його  погляд  зустрічався  з  поглядом  коханої  і  вона  розуміла  його  почуття.

      Молодший  був  дуже  настирливий  і  самовпевнений. Він  нахвалявся,що  Марія  буде  його  дружиною, що  не  уступить  братові. Не  хвилювало  Петра  те, що    не  відповідала  на  його  залицяння  і  уникала  зустрічі.

       Якось  він  підстеріг   бідну  дівчину  і  поглумився  над  нею. Марії

нікуди  було  дітись  і  подала  Петрові  рушники. Життя  молодиці  стало  нестерпним,  бо  чоловік  весь  час  дорікав  їй, що  любить  не  його, а  брата.

Випивши  знущався  над  жінкою, бив  її.

        Андрій  любив  Марію  і  завжди  жалів  її. Одного  разу  він  допоміг  їй  витягти  воду  з  криниці  і  донести  до  воріт. Розлючений  Петро  хотів  вдарити  залізним  прутом  брата, але  перед  ним  стала  жінка  і  важке  залізо  розбило  голову  нещасній  жінці. Важке  горе  прийшло  в  сім’ю.

Плакали  троє  дрібненьких  діток. Плакали  Маріїні  батьки, онімів  Андрій.

        Петра - убивцю  чекала  в’язниця, але  добрий  Андрій  не  хотів, щоб  Маріїні  діти, втративши  матір, залишились  на  довгі  роки  і  без  батька. Він  взяв  всю  вину  на  себе.

            Так  Андрій  опинився  у  в’язниці. Він  просив  відправити  його  на  найважчу  роботу. І  ось  хлопець  киркою  довбе  граніт  у  кар’єрі, що  на  околиці  села  Головчинець. Важка  робота  знесилює  тіло, але не  лікує  душу. Він  весь  час  відчуває  себе  винним  у  смерті коханої.

             Одного  разу  вночі  хлопцеві  приснилась Божа  Мати, що  кликала  його  туди, де  золотом  виблискували  і  святково  співали  дзвони. Він  ще  не  знав  тоді, що  неподалік  від  кар’єру  був  монастир.

              Того  дня  Андрій  був  стривожений  і  ніби  щось  чекав. В  кар’єрі сталася  біда  і  величезний  синій  камінь  зламав  балку, на  якій його  викачували  нагору  і  покотився  в  яму. Люди  відскакували. Але  не  всі  встигали. Чулися  зойки  і крики  понівечених.

           Якась  незрима  сила  відкинула  Андрія  і  він  опинився  у  рові. Пролежав  хлопець  чимало  часу, а  коли  підвівся, то  побачив, що  нікого  поблизу  немає. І  він  пішов  туди, де  золотом  поблискували  куполи  монастиря, де  в  ночі  його  кликала  Божа  Мати.

            Чоловік  був  настільки  блідий  і  знесилений, що  монахи  одразу ж поклали  його  до  келії. Так  до  кінця  життя  Андрій  не  проронив  ні  слова.

Трудився в  Божій  обителі, годинами  стояв  перед  образами.

            Померли  батьки  Петра  і  Андрія, Підросли  діти, вдруге  одружився  Петро, не  змінивши  свій  характер. Не  шукав  бідного  брата, щоб  відвідати  його  в  тюрмі  і  перепросити. Але  якось  люди, які були  в  монастирі  на  прощі, почали  говорити  про  те, що  в  монастирі  живе  німий  монах, дуже  схожий  на  Андрія. І  діти, що  знали  від  Андрія  всю  правду  про  смерть  матері, вирішили  розшукати  дядька.

          Вони  попросили  батька  поїхати  в  монастир  на  прощу  і  той  погодився. Впізнав  Петро  Андрія. Вперше  за  життя  невідоме  почуття  жалю  охопило  його. Впав  Петро  на  коліна  перед  Андрієм, але  той  не  зміг  проронити  ні  слова, але  показав на ікону  Спасителя, ніби промовляючи: «Я  давно  простив, проси  прощення  у  Бога»…

                        Відьмине  джерело

        У  глибокому  яру, що  ніби  підперізує  Кручу, люди  завжди  вгамовували  спрагу  з  невеличких  джерел, що  били  прямо  із  під  землі  і  вибивались  то в  одному, то  в  іншому  місці, зникаючи  і  знову  з’являючись. Одне  з  таких  називали  «Відьмина  криниця».

      Це  було  під  час  війни. Молодиця з немовлятком  йшла  на  поле, жати  пшеницю. Вона  була  чужою  в  цьому  селі, бо  не  любили  її  ані  чоловікові  батьки, ані  сусіди. Привіз  Петро  свою  суджену  з Білорусії, де  служив  перед  війною, а невдовзі  отримав  повістку  на  фронт. На  той  час  Олеся  носила  під  серцем  дитя, той не посміла  свекруха  відправити  її  з  хати.

     Не  цуралась  молодиця  ніякої  роботи, тільки була  дуже  мовчазною, чим  дратувала  сусідок, яким  все  хотілося  знати.

       Народивши  дитя, Олеся  завжди  носила  його  завжди  із  собою, не  довіряючи  свого  скарбу  нікому.

       Перейшовши  Кручу, вирішила  попити  води  із  струмочка, що  жебонів  у  глибокому  яру.

        Серед  шелестіння  дерев  почула  скавуління  собачат  і  зупинилась, вражена  жахливою  картиною. Неподалік  струмка  лежала  велика  сіра  вовчиця, знемагаючи  від  спраги  та  болю. Серце  наповнилось  жалем  і  жіночим  співчуттям. Вона  підійшла  до  тварин  і  почала  з  нею  говорити.

Те, що  назбиралося  у  жінці  на  серці  чомусь  вона  говорила  хворій  породіллі, бо  не  знала, чим  допомогти  цій  нещасній.

       Набрала  пригорщу  води, напоїла  тварину,  ніжно  погладила, окропила  цілющою  силою  джерельної  вологи.

       Потім  приклала  до лона  породіллі  вовченят  і  пішла  на  поле.

       Поверталась  іншою  стежкою, боячись  налякати  вовчицю.

      А  через  деякий  час  хтось примітив, як  Олеся  ніби  говорила  з  вовчицею  біля  того  джерела  і  стали  називати  жінку  відьмою, а джерело  відьминим.

       Не  повернувся  Петро  із  війни, а  Олеся  з  хлопчиною  поїхали  з  цього  краю, який  так  не  зрозумів  її  великої  внутрішньої  краси, прихованої  у  великих  синіх  очах  та  доброму  серці. Побоювались  люди  спускатись до

відьминого  джерела, та й  вовчиця  з  вовченятами   вже  не  навідувались  туди. Шум  від  траси, що  проходить  повз  Кручу  відігнав  з  нашого  лісу  і  струнких  козуль, і  кабанів  у  глибінь  лісів.